В мире живут Истины. Невысказанные, непознанные, сокрытые Истины. Истины о людях и вещах. Они ведут тихие беседы меж собой, пока мы не слышим; проникают в наши сны. А их Хранители, проникнутые одиночеством и отчаяньем, погружены в вековечную дрёму. Вот они и блуждают по миру, терзая нас с вами, дорогой читатель. Истины о боли, истины о печали...

А знакомы ли с ними, Вы? Каковы они с виду? Возможно, столь добры, что их улыбка способна принести успокоение душе. Или столь злобны, что способны лишить жизни в одно мгновенье ока? Иль же, это извечные блюстители Справедливости, укромно сокрытые в Океане Бесконечности. И люди, простые смертные, как мы с Вами, не имеем права туда ступить, блуждая во тьме Невежества. И лишь за секунду познания, каждый из нас платит за это собственной Жизнью. Если Вам известно хоть что-то об Истинах, то я непременно выслушаю Ваш рассказ.

Но теперь черед для Истории. Средь Истин и людской молвы бродит Смерть. Безликая, всеобъемлющая дама в черном платье, чье позабытое имя - Землиль. Но сохрани молчание, мой смиренный Гость. Никогда и ни прикаких обстоятельствах не назови имени Ее... Не назови.

Тихой поступью, ласковым взором, от века к веку вёдет она тех, кому суждено вернуться к обратной стороне, покинув телесную оболочку. Жестокая, своенравная, холодная. Взор её полнится неумолимой суровостью и лишь заслышав легкий шаг, каждый уже знает о том, что пришел час.

Люди... на гранях собственных могил они пытались остаться, обмануть ее, но все равно уходили. Уходил каждый, а она молча сопровождала их.

Иногда, за редким, исключением, они возвращались... чтобы существовать в безумии памяти. Жизнь - есть путь, а тот, кто застревал на этом пути, уже не мог вернуться.

Человек ведь лжет, что Смерть мучительна. Она легка и проста, ведь боль он испытывает ещё при жизни.

Непреклонная титанида. Mortem, Mortus, Анубис, Харон, Танатос, - множество имен, данных ей нациями, народами и цивилизациями. Землиль в черном платье, что развевается по небосводу.

Физическая форма души без страстей и принципов, что непоколебима пред слезами и молитвами других. Форма души, разбросавшая звезды по океану Вселенной. Без сострадания, без любви. Существовавшая всегда и никогда. Равнодушно ступающая, взирающая, наблюдающая.

Но давным-давно, ещё с начала веков была у неё единая приязнь - земное дитя, которое любила Землиль больше всего. Единая родственная душа - понимающая, принимающая, проникающая. Настолько сильно Землиль любила её, что спрятала в самом уединенном уголке Вселенной, где ни один чужой взгляд не мог прикоснуться к ней. Но столь больно было девочке от одиночества и печали, а быть подле Мамы она не могла.

Мама, сегодня я видела сны... о будущем, о мире, где пора красоты и изящества, когда распускаются цветы на фруктовых деревьях, а дороги укрыты лепестковым снегом. Воздух наполняется сладкой негой весны и тепла. О лете и пороге осени.

О мире, что ещё не существует. На краю обрыва стояло прекрасное существо, готовое кинуться вниз.

"Не умирай", - сказала ему я и Он услышал. Он услышал меня тогда, когда никто больше не мог.

Два сна не смешивались – они проходили друг сквозь друга, разделенные целыми столетиями и эпохами. И полюбила дочь Землиль это прекрасное существо, всей своей сутью возжелала быть с Ним. Даже сквозь время и пространство. (Вы ведь уже догадались, что это был человек, не так ли?).

Как бы не упрашивала Землиль свое драгоценное дитя, а ничего поделать не могла. А вскоре, она уснула навсегда, пытаясь разыскать в Пространстве Врёмен своего возлюбленного.

На Пороге Вечности, куда сопровождает души Землиль, стоит Привратник - Закон Абсолюта, охраняющий доступ ко всему, что там находится. Сей немой страж пропускает тех, кто по-настоящему Достоин.

Узнав о том, что ее Души больше нет, Землиль, подняла тело покойной дочери, бросившись в мольбах к Закону Абсолюта. Но тот остался непреклонен.

Беспросветное отчаянье, боль, ненависть. То, чему ещё не дали имен. То, чего ещё нет во мраке Вселенной.

"В Пространстве Вариантов есть всё, Госпожа, любое сокровище. Стоит лишь пожелать. Есть всё, кроме неё. Возьмите своё право...".

Но ничего не было ей нужно, кроме дочери. Семь дней и семь ночей лила она слёзы (Мы, люди, позже назовём это слёзами), неся холодное и чужое тело. Спотыкаясь и падая, но поднимаясь вновь, она провожала в последний путь своё дитя.

Это сейчас поступь Мортем легка и тиха. Слезы, наполненные болью Смерти, разлетелись по Вселенной...

Возможно, и в Смерти есть нечто людское. А когда возник наш с Вами мир таким, каковым мы его сейчас знаем, она спрятала тело любимой дочери на дне океанов, в надежде, что однажды она воссоединиться со своим избранником.

Все же, в награду за Ваш упорный и долгий путь, я приоткрою для Вас завесу пред одной из Истин.

За всё в этом мире человеку приходится платить: гордостью, достоинством, честью, Любовью и Жизнью.

Так есть ли Жизнь у Смерти?

_{Я влюблялся в улыбки прохожих,}

_{Но молчал – вместо длинных тирад.}

_{Просто был красоте женской рад –}

_{До сердечного всплеска, до дрожи!}

_{Была ясность в принятье решенья:}

_{Я давал им свободу уйти!}

_{Любовался волною движенья,}

_{Совершенным овалом груди…}

_{Они плыли красою земною}

_{В дни, объятья и ласки других…}

_{Эти птицы отпущены мною!}

_{Сердце помнит – в числе дорогих…}

_{Мчатся годы, но память хранит}

_{Эти образы – гордый их вид!}

_{Крепче, вечер, с любовью}

_{в ладонях лицо моё стисни!}  

_{Протекая, вода} 

_{набирает мощь света и жизни!} 

_{Мой поток не иссяк,} 

_{и энергией склонен делиться!}

_{Только мимо скользят} 

_{молодые, спокойные лица!}

_{Вечер жизни бывает} 

_{порою красивее утра!}

_{Оседает в причёске} 

_{минут серебристая пудра!} 

_{Что ж, удары судьбы} 

_{с каждым днём всё привычней – не легче!} 

_{И разлуки – всё чаще,} 

_{всё реже – желанные встречи!}

_{Ты пришёл ко мне, вечер,} 

_{как друг, мастерство и награда!} 

_{Если б утро вернуть предложили,} 

_{сказал бы:} 

_{- Не надо!}

В буддийских традициях для описания существ, обреченных скитаться в аду, будучи не в состоянии удовлетворить свои эмоциональные потребности, используется образ голодных духов. Доводилось ли вам видеть изображение голодного духа? Возможно, вы видели голодного духа в реальной жизни? В нашем обществе бродит множество голодных духов. Голодный дух — это существо с тонким, как булавка, горлом и сильно растянутым животом. Перед голодным духом может быть настоящее пиршество, но из-за тонкой шеи он не может принимать пищу. Кроме того, он держит все внутри, закупоренным.

_{Здається, я вже чув цей голос, чув давним-давно, цей єдиний у своїй повноті голос, не схожий на голоси інших жінок біля мене. Здається, я чув його, але не пам'ятаю, де і за яких обставин.}

_{Звати мене Гаспаріні, Часових Справ майстер. Золотим ключем, рівно опівночі заводжу я механізми застиглого часу на годинниках химерних, потертих королівських циферблатів. Кожної ночі неухильно, бо пророкували королеві, що помре він у той час, коли хоч одна стрілка зупинить свій біг. Голос розноситься по всьому палацу: його чути у флігелях, у маленьких комірчинах, на кухні серед прислуги; він причаївся біля вицвілих від часу портьєра, біля дверей, на вигадливих ліпнинах, дорогих меблевих гарнітурах, злився зі скрипкою Страдіварі, що замовкла, і зник вітром, що сполохав птахів. Чи марення ти, породжене блискавицею літнього нічного дня? Чи втілення минулих життів? Тепер уже не марення, а слабкі тіні.}

_{Голос знову співав, лунав на всю широку силу палацових стін, він захоплював, вбирав у себе всю ніч тих, кому не спиться, і не було прекрасніше, повніше за нього в усьому світі. Голос співав пісню, що спалювала його, мов полум'я. І він заспівав разом із ним, тихо-тихо, з вікна свого флігелька. Ось уже співали два голоси, слова їх зливались в одному загальному, хиткому, несамовито тендітному трепеті, і свідомість цього п'янила його; голос його став гучніше, а в останніх рядках, що обривалися, почулася шалена, запалена, болюча пристрасть.}

_{Ключем, викарбуваним із золота, заводжу я оберти бездушних стрілок, оживляю застиглий на майстерно витесаних полицях, на неприбраних ліжках і зім'ятих подушках - час. У всіх тих життях, що ти залишила мене. Кохання входить у нас, подібно весняному дню, що дзвінко сміється, що тільки-но скинув з себе довге покривало холодних зимових вечорів, забризкане снігами, брудом і самотністю. Золотим ключем заводжу я бездушні стрілки, бо найбільше у світі старий король боїться нашестя смерті, години, коли змовкне навколишній світ. Але він уже мовчить, давним-давно мовчить. І в моїх руках лише потьмянілий золотий ключ, викарбуваний втраченим у часі майстром.}

_{Давно я не чую ні голосу, ні кроку. Значить, ти більше не прийдеш, не увірвешся, не поглинеш собою все в шаленій пожежі. Ти більше не прийдеш, ким би ти не була. Німфою, дріадою або русалкою, у якої я відірвав хвіст і кинув помирати в багнюці заради наживи. Може, я теж сон. Сон навколишнього світу. І все це сниться світові. Я, золотий ключ і буркотливий король.}

_{У темних, глухих віках, у втраченому донині королівстві, жила принцеса-красуня. Було в неї все, чого може душа побажати: безмежна любов короля-батька, найсмачніші страви та найкрасивіші принци сусідніх царів просили її руки. Але принцеса так любила сукні й вбиралася, що міняла свої туалети по шість разів на день. Останніми днями сумною і похмурою була принцеса, адже не було в неї найпрекраснішого вбрання на всьому білому світі, про яке неможливо ні словом сказати, ні пером описати. Але король-батько запевняв її, що шість інших нарядів, які вже є в юної чарівниці, і є найпрекрасніші та найвитонченіші у всьому білому світі, і краще вже не знайдеш.}

_{Перша сукня пошита з фарбованого кіновар'ю шовку, привезеного торговцями з таємничого Сходу. Була у цього кольору вигадлива назва - вермільйон. Сотні шовкопрядів сотню днів пряли для нього найніжнішу тканину.}

_{Друге вбрання пошите із заходу сонця. Щоб отримати для нього тканину, один сміливець вирушив на край світу і вимолив у Сонця дарувати йому всього один єдиний захід сонця, адже у Сонця їх безліч. Воно прокидається зі світанком, засинає із заходом і зовсім нічого не трапиться, якщо Сонце всього раз не засне, не зімкне стомлених повік.}

_{Третє вбрання пошите з крапель роси на світанку. І немає на світі каміння, що переливалося б яскравіше у променях сонця.}

_{Четверта сукня пошита з пісень дрозда по весні. Щоб дістати пряжу для цієї сукні потрібно було чекати цілий рік до настання весни, а дрозду довелося співати настільки натужно, що тендітне пташине серце не витримало й зупинилося.}

_{П'яте – з другої зірки на небі. Знав би хто, як непокірна зірка, як непідвладна жодному зі смертних. І пряжу з неї дістати, ой, як непросто.}

_{А шосте - з вітру, який, якось побачивши портрет юної принцеси, закохався в неї й захотів на ній одразу одружитися. Та ось невдача: прийшов вітер до вівтаря у призначену годину, а ні нареченої, ні вінця її вінчального. Лише ткач, що збирає сировину для майбутньої пряжі.}

_{Тільки ось де дістати сьоме вбрання для єдиної дочки? Те, про яке неможливо ні словом сказати, ні пером описати. Довго думав король, тяжко думав, скликав радників. Сім днів і сім ночей не їв, не спав король. Поки що один перехожий торговець не сказав йому просту, очевидну річ, про яку всі знали, але не могли подумати:}

_{- Ви, ваша світлість, знайдіть дракона. Та відберіть у нього його дихання. З дихання дракона виходить така чудова пряжа, а з цієї пряжі тканина, що про вбрання з неї неможливо ні словом сказати, ні пером описати.}

_{Думав король, ще сім довгих днів думав і нарешті зважився шукати дракона. Дракони великі й могутні, живуть вони тисячоліттями, селячись у горах. А гори їх настільки високі, що входять у глибину неба, приховуючи ігри та забави драконів від очей смертних, що розселилися по всьому світу.}

_{Послали сміливців дракона шукати, тільки не повернувся ніхто. Тоді вирішив король особисто вирушити в гори, розшукати дихання, бо дочка його вже який день була сумна та примхлива, відмовлялася від їжі та пиття. А для короля єдина посмішка дочки була дорожчою за життя.}

_{Прибув король у гори, вийшов до нього дракон і почав говорити, як рівний з рівним:}

_{- Просиш ти мене віддати тобі моє єдине дихання, королю. А чи знаєш ти, що диханням своїм я спрямовую гірські вітри, дарую їм силу свою; тому й дощові хмари приходять на поля твої, тому й рясні дощі зрошують поля твої? Чи знаєш ти, королю, що під моїм диханням плавиться метал і камінь, тому так багато золота в шахтах твоїх? Знаєш, що моє дихання дозволяє нашим молодим драконам літати по шляхах вітру, не використовуючи крила, не завдаючи шкоди людям? Щоб отримати щось настільки цінне, ти маєш віддати натомість щось не менш цінне. Я згоден обміняти своє дихання на твоє королівство і життя твоє. А ти?}

_{- Я згоден, - тільки й мовив нещасний король, сумно хитаючи головою, бо для нього єдиною втіхою була усмішка улюбленої дочки, такої схожої на свою покійну матір, і вдачею, і красою. Знав він, що драконам вірити не можна, але вибору в нього не було. Якщо можеш, великий драконе, збережи всі її вбрання, що так любить юна принцеса, і тоді я віддам тобі все, чого б ти не забажав. Знав би ти, о Володарю Гір, що чим старша вона ставала, тим більше нагадувала свою матір, покійну королеву. Моя дорога королева так само любила вбрання та коштовності, ні на мить я не пошкодував для неї нічого, як і для моєї дочки.}

_{Помер король тієї ж миті, як сказав свої прощальні слова. Заревів дракон, затремтіли гори, дістав він з горла свого гарний обріз тканини, але з того часу не міг ні літати, ні говорити.}

_***

_{Радісно щебечуть птахи, виблискує сонце, усміхається юна красуня, сьогодні весела і радісна вона, адже несуть для неї найпрекраснішу сукню на світі, пошиту з подиху дракона. Тільки батька ніде не бачити. Сьогодні він не віддавав наказу накрити бенкет, не грав на лірі, не писав державних паперів і не поливав свій сад.}

_{Одягається принцеса в нове вбрання, сукня виблискує і переливається на сонці краще, ніж плаття з роси, зібраної на світанку. Підходить до золотого дзеркала, посміхається до свого чарівного зображення і виходить до придворних. Ті низько кланяються, а за спиною кривлять носами: принцеса чомусь потворна, вбрання її зі смоли та слизу, та й не принцеса вона вже зовсім. Царством править дракон у людській подобі, в царстві творить закон інший король.}

_{Принцеса входить до зали, але вже ніхто не кланяється їй, всі сміються й улюлюкають. Безліч відбитків страшної старої зберігає палац, наче кімната кривих дзеркал, а хитрий король-дракон сміється в унісон з усіма, стискає в руках кубок пряного вина: - Батько твій віддав життя своє, королівство своє, та ще й красу твою на додачу моєму батькові в обмін на одну лише сукня з дихання дракона, що одягнена на тобі, - лукаво сяють очі його, - Але не знав батько твій, що найпрекраснішу сукню на всьому білому світі шиють не з дихання дракона, а з кохання. З нашого дихання виходять найстрашніші та потворні сукні для людських жінок.}

_{- Батько мій, любив мене найбільше на світі. Він міг віддати ціле королівство, своє життя, але красу мою ніколи, - гірко заплакала принцеса у вбранні зі смоли та слизу, згадуючи батька. Гірко розкраялась вона про свою жадібність і марнославство, про свою гординю і самолюбування, та тільки вдіяти нічого не могла, не могла страшну годину відвернути: - Всі знають, що не можна вірити драконам. Вони обов'язково обдурять.}

_{- Але батько твій про це не знав і за все твоє марнославство, за всю пику твою, на жаль, вбрання з любові ти вже ніколи більше отримати не зможеш, як і жити в моєму королівстві. Але залишаю я тобі вбрання з шовку, вбрання із заходу сонця, вбрання з крапель роси, зібраних на світанку, вбрання з пісень дрозда по весні, вбрання з другої зірки на небі, вбрання із вітру.}

_{Віками, довго і щедро правив королівством король-дракон. Навіть одружився з людською жінкою і, цілком можливо, був щасливий.}

_{Птицы знают – поведало небо секреты.} 

_{Взмахом крыльев они защищают наш дом.} 

_{Сквозь усталость, сквозь ветер летели с трудом,} 

_{Чтоб родные места были небом согреты,} 

_{Чтоб надежды бальзам исцелил наши раны,}

_{Чтоб небесную весточку нам передать:} 

_{За весною летит мир, любовь, благодать,} 

_{Что поддержку сердец посылают нам страны!} 

_{Что убийцам не будет даваться покоя!}

_{Что погибшие воины, павшие ниц,}

_{Восстают, а потом превращаются в птиц,} 

_{Чтоб приблизить исход беспощадного боя!}

_{Против зла есть единый всемирный оплот!} 

_{Птицы мира вершат свой защитный полёт!}

_{Я раньше думал —}

_{книги делаются так:}

_{пришел поэт,}

_{легко разжал уста,}

_{и сразу запел вдохновенный простак —}

_{пожалуйста!}

_{А оказывается —}

_{прежде чем начнет петься,}

_{долго ходят, размозолев от брожения,}

_{и тихо барахтается в тине сердца}

_{глупая вобла воображения.}

_{Пока выкипячивают, рифмами пиликая,}

_{из любвей и соловьев какое-то варево,}

_{улица корчится безъязыкая —}

_{ей нечем кричать и разговаривать.}

_{— Владимир Маяковский}

Ты дал наказ покорить Вечерние страны. Земли на закате солнца. Монгольское войско должно пройти до омывающего вселенную Последнего моря. И омочить в его водах копыта степных коней.

_{традиционный коммент от мужа:}

_{а знаете, красиво.. ваши рассказы бы в песни облекать, потрясающе бы звучали}

каммент от мужа:



_{умелая пися, [09.09.21 10:46]}

_{это на уровне принца осени оо}

_{умелая пися, [09.09.21 10:46]}

_{я не очень красноречив, но по сравнению с годом назад, читается легче и интереснее, чувствуется прогресс}

тогда жди новых сказок :3

жду :3