Когда мы стали подъезжать к вокзалу, мне захотелось пуститься в безудержное веселье из рыданий: я вновь на том же месте и стартую с той же отправной точки.

Не очень понимаю, что со мной происходит. И не очень хочу понимать. Разбирать себя в очередной раз на кусочки, размусоливать, как мне мама пеленкой попу протирала или в каком состоянии вернулся отец. Я не хочу, чтобы во мне искали какие-то ресурсы, помогали ставить опоры и заниматься вообще чем-либо из этой психологической оперы. Я не хочу себе помогать.

Весь последний год я отчаянно пыталась делать себя счастливой. Соглашаться на какие-то штуковины, которые ранее не делала. Хвататься за все, чего заслуживаю. Как там специалисты учат: заботливый родитель поглаживает своего внутреннего ребенка, чтобы взрослому было хорошо. Меня это все достало. Все это хуета.

Я глубоко несчастный человек, и это никогда не закончится. Бывают минуты, которые восхищают, бывают и те, в которых хочется утопиться. Я никогда не поверю, что являюсь частью некоего божьего плана и нахожусь на своем месте — я всегда себя чувствую так, будто меня сюда просто выкинули. На рыбалку. Квест закончится видимо тогда, когда поймаю что-то, а там, знаете, где-то в Африке дети голодают, а я не ем края у пиццы, потому что могу себе это позволить. И могу позволить себе страдать столько, сколько мне будет необходимо. Пускай пройдет еще десять лет — и я все эти десять лет буду счастлива в своем несчастье. Я буду оплакивать их до тех пор, пока глаза из орбит не полезут. Я буду чувствовать себя никчемной, пока это не опротивит. Я буду топить себя до дна, пока не почувствую под ногами землю. С таким рвением можно было бы заработать на маркетплейсах свой первый миллион, но я выиграю свою жизнь, в которой я всегда была бойцом и останусь им.

Ну гаразд, ось письмова вправа. Були б в мене гроші, я би вже давно пішла на терапію, як би скептично до неї не ставилася.

Моє бажання щодо терапії доволі просте - аби вимовитися. Просто в подруги є така штука, що вона кожен тиждень просто виговорюється терапевтці, і все. Я би навряд змогла розповідати прямо все, що накопичується на душі, але мати таку опцію прикольно ж, ну!

І от поплач я нормально - було б теж класно... бо я плачу лише трішечки, сліз немає, а стовбур з різних почуттів - є.

От наприклад зараз почала влаштовуватися на роботу. І мене особисто зачепила лише одна вакансія. Але вона дуже серйозна. Але і втілення моїх мрій з іншої сторони. Єдине, що лякає, це прив'язка до місця і робочого графіка, але місце круте. Так от, є і були інші вакансії... усі відносно комфортні і саме вони дозволяють бути вдома, але ідеологічно... ідеологічно мене задовільняє та запалює саме та вакансія.

Я дуже строга, коли мова стосується грошей. Я за те, щоби працювати хоч прибиральницею, аби вони були. Але зараз... так захотілося дати собі шанс на ідеологію, своїм мріям на право щось вирішувати. Не своїм проблемам зі здоров'ям, не хатнім умовам, і навіть не країні проживання, з якої мені дуже довго їхати закордон до родини, а своїм ідеалам. Адже саме вони, якоюсь мірою, і привели мене та нас сюди, де ми знаходимось зараз, в кращому сенсі, провели там, де багато хто, напевно, не пройшов би.

А потім ще багато питань, як бути з грошима. Тому що їх треба витратити і туди, і туди, але туди вже хочеться витратити трохи більше, а потім хочеться все витратити туди. Наприклад, розумом я розумію, що в першу чергу треба робити зуби, але морально хочеться витратитись і на шкіру, і на волосся, і на інший догляд та гігієну, та навіть умови в квартирі, на які постійно закриваєш очі, це ж не зуби.

А потім ще й докори приходять, що ти за щось винна, що ти щось не догледіла, і цього щось дофіга. І є заздрість. Що хтось мав на своєму шляху піклуватись про значно меньше і йому не довелося пройти через те, що пройшов ти. А потім тобі всеодно соромно заводити контакти чи активне спілкування. Тобі всеодно соромно, що в тебе щось і багато чого пішло не так. Іншим ти можеш поспівчувати, але за себе - ти боїшся зайвого засудження, ти очікуєш його, а не співчуття.

От я нарешті знайшла дівчинку терапевтку, яка мені зовні імпонує. Тому що як я можу йти на терапію, ниючи про стан своєї зовнішньості, якщо людині це буде особисто незрозуміло? Але і потім ти дивишся на життя цієї терапевтки зі своїм хлопцем і тобі знову стає соромно, як їй розповідати ще і про проблеми в стосунках.

Ти не знаєш, де межа між терпінням та повагою до себе, або між прийняттям та повагою до себе. І це при тому, що в мне 80% оточення емпатійних або елементарно співчуваючих людей. Тільки їм самим важко. Ти не можеш так просто розкритися і їм. Або ти згадуєш моменти, коли це розкриття пішло невдало. І тому ти цінуєш людину і вдячний їй за все. Але як хочеш вимовитися - то не знаєш, куди, і вимушений шукати цей чарівний портал десь навколо, і вже навіть не певен, чи це нормальне бажання.

Цього вечора захотілося ще й помагічити. Вичистити квартиру, запалити свічки, можливо, прогнати якісь аромати або купити спеціальні рослини. Хочеться якихось практик... мов, якщо я морально не справляюся, то може справлюся духовно.

І тут повертаємося до витрат і до роботи. Чи я буду чекати на ідеологічно задовольняючу роботу тут, чи я буду взагалі вимушена їхати кудись чи не в Дубаї, тому що життя наразі платне.

І тут задаєшся питанням, чи не замало ти робиш у порівнянні з іншими. Мова не про активність... а про результат. Чи не досягають вони більшого для свого та спільного блага.

ххх чим раніше сьогодні зможу заснути, (і це враховуючи кашель), тим краще